Тематичний
напрям 3.
Політико-правові
проблеми розвитку суспільства
УДК: 32: 316.722
УКРАЇНА І СВІТ:
СТРАТЕГІЯ ОБОПІЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ ДОВІРИ
Сичова Анастасія Олександрівна,
к.політ.н., старший викладач
Луганського національного університету імені Т. Шевченка
У статті аналізується сучасний стан довіри до України з боку світової
спільноти. Автор пропонує низку соціальних і політичних заходів з метою
покращення репутації країни та стимулювання довірчого співробітництва з
провідними державами на міжнародній арені.
В статье анализируется современное состояние доверия к Украине со стороны
мирового сообщества. Автор предлагает ряд социальных и политических действий с
целью улучшения репутации страны и стимулирования доверительного сотрудничества
с ведущими государствами на международной арене.
The article aims at analyzing of present state of trust to Ukraine on the
part of world community. Author proposes a number of social and political
actions for improvement a reputation of our country and for stimulation trust
cooperation with leading countries on the international scene.
Останні п’ять років наша країна
демонструвала стабільне погіршення власного іміджу і, відповідно становища, у
світі. Зокрема, у 2010 р. Україну визнали однієї з найбідніших у Європі,
виключили з категорії вільних країн у рейтингу «Freedom House», французьке
агенство Coface дало нам одну з найнижчих оцінок за шкалою інвестиційних
ризиків, а у щорічному рейтингу свободи слова «Репортери без кордонів»
показники впали на 42 позиції.
Виявилося, що для світової
спільноти після більше ніж 20 років незалежності Україна так і лишається білою
плямою на карті. Знання про неї часто поверхове, епізодичне, ситуативне. У
першу чергу, згадують Чорнобиль, «помаранчеву революцію», постійні скандали між
гілками української влади, перебої в транзиті російського газу, доступність і
красу жінок. Тому не дивно, що іноземні уряди достатньо довгий час не радили
своїм громадянам їздити до України. Зокрема, МЗС Британії під час Євро-2012
застерігала не брати напої в незнайомих українців – там можуть бути шкідливі
препарати; австралійські урядовці попереджали, що в Україні неякісні дороги та
неадекватні водії, Держдепартамент США зазначав, що українські служби допомоги
недостатньо підготовлені, а міліція – найбільш корумпований орган влади.
Так уже склалось, що
професійні лобісти працювали на окремих українських політиків і бізнесменів, а
країною займалися переважно «волонтери». Серед них на особливому рахунку
спортсмени і митці (брати Кличко, Руслана, А. Шевченко, Ю. Андрухович, які
власними перемогами ніби компенсували «страждальницький» комплекс України) та
бізнесмени (В. Пінчук з проектами Made in Ukraine, Дипломатичний клуб від фонду
Open Ukraine, з фінансуванням українських досліджень в Інституті Брукінгза та
проведенням Ялтинської європейської стратегії як майданчику для фахової
дискусії Україна - ЄС; Р. Ахметов, відомий перемогою футбольного клубу «Шахтар»
у Кубку УЄФА, а також Фондом «Розвиток України» з приводу залучення
громадськості і передусім медиків до спільних програм боротьби з
туберкульозом). До найбільш послідовних «адвокатів» України перед євроатлантичними
структурами можна віднести О. та Л. Кваснєвські, З. Бжезінські, Д. Туска, для
яких «український блок» все ще залишається однією з важливих частин виступів на
міжнародних конференціях. Але поки українські олігархи грали з Америкою, Росією
та їх сателітами на міжнародному просторі, Україна залишалась без могутнього
лобіста у відносинах з країнами Старої Європи – Францією, Німеччиною, Італією –
і сприймалася як територія, котра не в змозі позбавитися освяченої радянською
епохою економічної та політичної залежності від російського партнера.
Імідж України в очах
європейської спільноти фактично врятував ЄвроМайдан. Завдяки йому наша нація
предстала як така, що прагне бути передусім європейською і здатна зробити все,
щоб досягти бажаного. Про це свідчить зміна тональності повідомлень та
репортажів закордонних ЗМІ стосовно українців на відверто позитивну (The Times,
The Wall Street Journal, The Washington Post, The Economist). Україна вже понад
п’ять місяців очолює рейтинги новин як у пересічних європейців (підтримка понад
50 країн світу), так і на засіданнях світових організацій. Проте незважаючи на
зростання рівня довіри європейських держав, не можна не помітити її суттєвого
зменшення з боку бізнесменів Митного союзу (заява Андрія Слепньова, міністра
економіки Євразійської економічної комісії). Україна фактично опинилася між
двох гігантів і намагається обрати того, хто завдасть найменшої шкоди її
цілісності та суверенітету. Більшість українців з різних соціальних страт
розуміють, що вагомий позитивний репутаційний капітал України в світі, який
досягається шляхом зростання так званої «атракції» країни (attraction) та
переконування (persuasion), сьогодні є важливішим за території та доступ до
сировини, котрі традиційно здобувалися військовими та економічними засобами [7,
с. 59].
Мета дослідження – розглянути стан довіри до України з боку міжнародної спільноти з
подальшим виробленням рекомендацій щодо його поліпшення.
Об’єкт дослідження – феномен
соціально-політичної довіри у сучасному міжнародному контексті стосовно
українського соціуму.
Предмет дослідження – фактори впливу на трансформацію соціально-політичну довіру до
України у зовнішньополітичному аспекті.
Більшість дослідників, у тому
числі українських, зверталися до категорії довіри лише у межах вивчення громадянського
суспільства, соціального капіталу або повсякденності. Дехто з вчених (С.
Барсукова, Р. Хардін, П. Штомпка) намагалися класифікувати довіру, проте
доводили виключно її можливу гетерогенність щодо об’єктів застосування і,
фокусуючи увагу на теоріях і концепціях, уникали практичного наповнення
означеного поняття. Тому життєво необхідним представляється конкретизація
інституціональних кроків, спрямованих на підтримку як формальних, так і
неофіційних організацій; виокремлення когнітивних установок і дискурсивних
практик вибудовування довірчого співробітництва.
Свого часу ще постмодерніст Е.
Гіденс (за формулою «структура – практика – агент») зазначав, що довіра є
способом стабілізації взаємодії, бо саме вона здатна структурувати відносини
між людьми, котрі не мають безпосереднього контакту, згладжуючи розходження
поведінкових контекстів, викликаних віддаленістю в просторі й часі. Цю
дефініцію можна перенести і на держави як цілісні суб’єкти з власною своєрідною
логікою дії та закономірностями реагування.
Полімерна сутність довіри
зазвичай характеризується наявністю трьох вимірів її виявлення: когнітивний,
афективний, вольовий. Якщо відійти від індивідуального контексту і перейти
безпосередньо до рівня країни, то когнітивна проекція пов’язана з її раціональним
обґрунтуванням, тому містить ознайомлення з потенційними можливостями і
ресурсами окресленої державної території. Афективна проекція асоціюється з
емоційним пластом, орієнтуючись на який, країни схильні будувати конструктивні
чи взаємини іншого плану. Поведінковий аспект відсилає до готовності діяти з
подальшою трансформацією проявленої довіри у когерентну (передбачену)
поведінку. Кінцева мета сторін – досягти ефекту прогнозованості, заснованого на
можливості повторювати довірчі практики, вироблені в минулому, що неминуче
призведе до стабілізації й відтворення відносин.
Враховуючи патову ситуацію,
Україні у перспективі доведеться активно і плідно працювати по всіх трьох
напрямках. Тоді як поточний момент вимагає максимального зосередження на формуванні
хоча б так званої «зондувальної довіри» [2, с. 104]. У певному сенсі остання
зводиться до абстрактного ціннісного різновиду, проте є більш гнучкою,
адаптаційною до випадковостей. Тобто мова йде про продукування прото-довіри,
первісного фундаменту для створення реципрокного кола «своїх людей/держав».
До останнього часу європейські
лідери демонстрували цілковиту підтримку українській політиці (заяви В.
Сікорського, Ш. Фюлле, К. Ештон та ін.). Подібна тактика здатна забезпечити
Україні порівняно високі показники довіри в афективному аспекті. Когнітивний
вимір також не викликає суттєвого занепокоєння, бо маються численні статистичні
підтвердження ресурсного потенціалу українських надр. Хоча вітчизняні політики
більше схильні акцентувати увагу на трагедіях історичного минулого, аніж на
досягненнях сьогодення. Проблематичною є третя – поведінкова – проекція.
Дотепер українська влада обходилася тільки гучними обіцянками перед МВФ і
Євросоюзом, не супроводжуючи їх ефективним виконанням взятих на себе зобов’язань.
Така тактика знизила рейтинги світової довіри до України і створила чимало
негативних кліше, наявність яких суттєво позначалася на авторитеті нашої
держави. Березень 2014 р. показав готовність новопризначенців підтверджувати
слова ділом (підвищення цін на газ на вимогу МВФ), хоча не виключено, що така
жорстка політична лінія може істотно позначитися на їхній популярності.
Проте світовій спільноті варто
нагадати про так звані «заходи зміцнення довіри», які свого часу розроблялися
спільно міжнародними організаціями для попередження погіршення відносин через
взаємне непорозуміння. Першими міжнародно-правовими актами з означеного питання
можна вважати Угоди між СРСР і США стосовно зменшення небезпеки виникнення
ядерної війни (1971 р.). А заключний документ першої спеціальної сесії
Генеральної Асамблеї ООН 1978 р. підкреслив зв’язок роззброювання з довірою.
Вимальовувалася закономірність: чим нижче рівень озброєння країни, тим
досконаліше механізм зміцнення довіри. Україна на початку незалежності
відмовилася від ядерної зброї і продовжує демонструвати підтримку беззбройного
вирішення конфліктів (кримська ситуація), розраховуючи на гарантії безпеки з
боку США та інших європейських провідних держав. Натомість ми отримуємо тільки
недолугі обіцянки, а не конкретну відчутну допомогу. Що стосується Росії та
країн СНД, то кожна з розглянутих вище проекцій має стабільно низькі показники
довіри, причому як з боку влади предержащі, так і російських громадян
(відвертий негатив стосовно трудових «маятникових» українців-емігрантів), що є
наслідком імперських амбіцій перших і зважено-методичної пропагандистської
обробки останніх.
Таким чином, проблема
конституювання соціально-політичної довіри до України залишається відкритою та
нагальною, оскільки сама можливість існування сучасних економічної, політичної
та культурної систем – враховуючи органічне переплетіння локального і
глобального рівнів – вирішальним чином залежить від передбачуваності та
надійності моделей взаємодії з зовнішніми партнерами. Автор пропонує наступні «соціально-ціннісні»
заходи для зміцнення довіри світової спільноти до нашої держави:
Ø Формування Комітету суспільної
інформації для активної роз’яснювально-консультаційної роботи серед українців –
членів діаспор та іноземців. Створення серії репортажів і роликів під назвою
«Український проект», який приділятиме увагу не лише історичним пам’яткам чи
реформам, але й подіям української буденності.
Ø Участь у світових проектах:
від боротьби за екологію та чистоту планети («Потяг-пилесос», Індія) до
написання листів з закликом звільнити в’язнів сумління (Міжнародна Амністія,
яка вже нараховує кілька тисяч українців) та державного спонсорування обміну
студентами, вченими.
Ø Ефективне використання мережі
Інтернет з метою вирішення глобальних і національних проблем (сайт допомоги
безхатченкам або постраждалим від стихії). Представленість України та її
продуктів у соціальних мережах (насамперед, youtube, facebook та ін.), а також
взаємодія з блогерами.
Ø Створення міжнаціональних
клубів за уподобаннями, наукових центрів, з періодичними зустрічами
face-to-face.
Ø Використання потенціалу
громадських неполітичних організацій («Дорога додому» в Одесі, «Громадянський
патруль» у Луганську тощо). Проблематику позначених українських резервів
соціального капіталу становлять їхня стихійність, епізодичність, відсутність
єдиного координуючого центру (бажано, заснованого мережею благодійних
міжнародних організацій), здатного систематизувати одиничні акції, донести їхнє
розуміння (особливо флешмобів) до громадськості та надати матеріальну підтримку
або пільги активістам рухів з метою залучення нових учасників. Актуальним є
питання публічності діяльності організацій. Хоча резонансні події життя не
залишаються «білими плямами» для населення, самі об’єднання не звикли до
практики цілеспрямованого запрошення представників ЗМІ на свої заходи або
презентації результатів проведеної роботи. Крім того, не практикується
підготовка звітів (у тому числі фінансових) про їх функціонування, що може
слугувати причинами майбутніх конфліктів з небайдужою громадськістю (випадок з
витратою грошових ресурсів учасниками АвтоМайдану, квітень 2014). У зв’язку з
цим варто звернути неабияку увагу на такі світові проекти-приклади як «Lead
India» (завдяки якому були відбудовані покинуті квартали, зріс рівень іноземних
інвестицій тощо), польська ініціатива «Віртуальний інкубатор» (її функція –
надання консультаційних і тренінгових послуг для створення ефективного бізнесу
у «третьому секторі»).
Ø Залучення представників
іноземних ЗМІ до українських проектів (на кшталт «Сім днів в Україні з СNN»),
висвітлення подій не тільки державного, але й локального значення для
ознайомлення з українським світоглядом і побутом.
Ø Брендинг України у цілому та
окремих міст зокрема з метою досягнення туристичної привабливості держави з
одночасною модернізацією транспортної та інших проблемних інфраструктур. Першою
ластівкою став форум міжнародного рівня «Україна: брендинг країни та міст» у
2010 р. та проект з розробки комплексної стратегії позиціонування України за
кордоном під оригінальною назвою «Бренд «Україна». І нещодавно у рамках
виставки UІTT 2014 розробники нового туристичного іміджу України представили
свій проект, основний слоган якого – «Ukraіne: Іt's all about U» - має подвійне
значення: «Україна – це все про тебе», але й «Це все про Україну».
Ø «Полюбовний» кінематограф:
сприяння державою або суспільними організаціями проведенню зйомок фільмів про
Україну (британська продакшн студія Pіtch Іnternatіonal та її фільм про
підготовку до чемпіонату Європи 2012 р.; фільм українського виробництва «Зима,
що нас змінила» 2014 р.)
Ø Проведення корпоративних
заходів за участю іноземців (інсентів-тури з нагоди річниці певної історичної
події або спільні літературні чи наукові читання).
Наведені вище заходи
стосуються неполітичної буденної проекції. Їх головним завданням постає вплив
на конструювання ментальної матриці пересічних іноземних громадян. Щодо
чинників політичного характеру, то за сьогочасних умов стирання кордонів між
внутрішньою й зовнішньою політикою на перший план виходить публічна дипломатія
як невід’ємна частина soft power. Її мета – гуманізація образу країни і
руйнування стійких негативних уявлень у свідомості міжнародної спільноти.
Британський вчений М. Леонард [9, с. 11] розмежовує три виміри публічної
дипломатії:
- реактивний – реагування
на події, що вже сталися. Уявляє собою коментарі політиків і дипломатів з
приводу майбутніх дій країни, а також поширення відповідних повідомлень
засобами закордонного віщання. Містить культурні та освітні програми обмінів і
візити лідерів (за умови їхніх обов’язкових зустрічей з громадськістю). Новим
інструментом в арсеналі впливу постає так звана «твіпломасі» [1] - термін, який
позначає активне використання зовнішньополітичними відомствами Твіттеру та
інших соціальних мереж. Президенти, прем’єри, міністри, посли перетворюються на
«твіпломатів». Так, Foreign-Office навіть створив спеціальну «Інтернет-гавань»
(hub) для технічного обслуговування своїх «твіпломатів» і розробки цифрових
стратегій зовнішньої політики. Французьке агентство «Франс-Пресс» (AFP)
займається моніторингом впливу державних акторів у мережі у реальному часі.
Щоправда, мова йде про відносини тільки на рівні конкретних людей. Складність
полягає у тому, що, з одного боку, глобальна криза довіри [5] обумовлює її
високі показники відносно «рівних між собою осіб», експертів у певній галузі. З
іншого ж, при вибудовування довірчих взаємин варто пам’ятати слова
американського дипломата Ед. Мюрроу, що «в основі дипломатії повинна лежати
правда» [7, с. 51]. Тобто українські політики мають постати не лише як
легальні, але й високоморальні професіонали своєї справи.
- проактивний -
транслювання власної позиції як через прес-служби, так і за допомогою методів
культурної дипломатії або заходів у посольствах (культурні і язикові інститути,
програми сприяння розвитку, програми міст-побратимів, установлення неполітичних
соціальних мереж). Тобто уряду України потрібно корегувати та по можливості
попереджати невірні тлумачення власної політики, бо культурні бар’єри схильні
спотворювати інформацію, що сприймається на слух. Ці інструменти націлені на
створення вже більш інституціоналізованих недержавних систем довірчих відносин.
Наприклад, Франція традиційно розвиває культурну дипломатію й сьогодні володіє
мережею з більш ніж 800 представництв «Альянс Франсэз», а публічна дипломатія
Німеччини вдало сполучила міжнародна віщальну організацію «Дойче Велле» з
активною роботою Інституту Ґете, німецьких фондів і освітніх центрів. Тактичні
кроки в означеному контексті для України:
-
Створення
українського телевізійного каналу, що віщає англійською мовою, на кшталт
«Euronews» чи CNN International. Зокрема, американський дослідник Е. Гілбоа
зазначав важливість «мас-медійної брокерської дипломатії» (media-broker
diplomacy), яку здійснюють журналісти, котрі тимчасово перебирають на себе роль
дипломатів і виконують функції посередників у міжнародних переговорах [7,
с.58];
-
Розробка та
щорічне оприлюднення національної стратегії розвитку країни відповідною
владно-громадською структурою. Так, ісландський парламент у квітні 2010 р.
проголосував за створення Агентства Ісландії (Іceland Agency) для координації
публічної дипломатії та керування репутацією країни, неабияк «підмоченої»
унаслідок фінансово-економічної кризи, скандального краху банківської системи,
відмови платити за борговими зобов’язаннями. А консалтингова фірма Іnterbrand
на замовлення уряду Естонії розробила програму впровадження позитивного іміджу
країни в Європі, розраховану на 4 роки. Вона оформлена у вигляді посібника, де
представлені рекомендації відносно образу країни за допомогою різноманітних
носіїв інформації – від підставок під пиво до рекламних роликів естонського
бізнесу. Український політикум повинен розуміти, що вдала зважена зовнішня
політика сприятиме зростанню соціального капіталу країни, зменшуючи
транзакційні витрати і одночасно підвищуючи рівень довіри до обраної території;
-
Спонсорування
державою видання англомовного українського журналу або хоча б додатків щодо
ключових аспектів політики, життя, культури (за прикладом Trendlіne’s Russіa
або американського Ejournal) у провідних іноземних газетах з метою інформування
про позитивні зміни, що мають місце в Україні, і створення у закордонного
читача в такий спосіб позитивних вражень про нашу державу;
-
Дослідження
глобальної суспільної думки задля забезпечення потреб публічної дипломатії
України по типу «Eurobarometer» або «PEW» з обов’язковим винесенням результатів
на локальний та міждержавний рівні для ознайомлення.
- вибудовування відносин –
філігранна діяльність стосовно формування тривалих довірчих стосунків на кшталт
створення транснаціональних недержавних мереж, спрямованих на досягнення певних
політико-економічних цілей, або спільна робота політиків різних країн над
загальним міжнародним проектом. По-перше, учасники подібних заходів отримують
можливість розвивати рівноправний діалог, по-друге, продукують та зміцнюють
довірчі практики, які у подальшому можуть призвести до встановлення атмосфери
довіри. Остання постає незамінним ресурсом у періоди криз. Наприклад,
благодійні програми ЄС у Росії: «Зміцнення системи догляду за дітьми у
Санкт-Петербурзі»; «Реабілітації безпритульних у Санкт-Петербурзі»; «Підтримка
соціальної інтеграції дітей-інвалідів у Росії»; «Підтримка сільського
підприємництва в Росії» та ін. Цікавим є проект щодо формування
Транснаціональної партії (ТНП) за участю представників українського політикуму,
котра може здійснювати публічну дипломатію не тільки у якості лоббі
відповідного уряду – бо тоді її діяльність набуває офіційного характеру – але й
пропонувати дії від власного імені, і тоді дипломатія транснаціональної партії
буде публічною за визначенням (Партії європейських соціалістів).
Отже, перший вимір
розрахований на дні й години, другий – на тижні й місяці, а третій – на роки.
Але я погоджуюсь з думкою М. Леонарда, що для держави – особливо для
сьогоденної України – більш ефективно здійснювати публічну дипломатію шляхом
трансляції повідомлень через мережі й структури, не пов’язані з офіційними
владними установами. Неурядові організації можуть мати гарну репутацію, а також
розгалужені транснаціональні мережі із закордонними партнерами й експертами.
Дж. Розенау називає їх «акторами поза суверенітетом» [11, с.223] і відводить їм
роль самостійного фактору у розвитку міжнародних відносин. Це – діаспори, які
зазвичай краще відчувають унікальні язикові навички, місцеву культуру і
політичний контекст, а також приватні компанії та їхні бренди. Американський
дослідник М. Кастельс [3, с.81] також стверджував, що публічна дипломатія – це
не стільки справа уряду, скільки суспільства. Враховуючи ліберальний порядок
реєстрації НПО у державах ЄС, українська влада має взяти під контроль процес їх
заснування та діяльності в інтересах України. Наприклад, американські НПО, що
одержали мандат від Конгресу ще в часи «холодної війни», продовжують роботу
стосовно підтримки зовнішньої політики США та її цілей (Natіonal Endowment for
Democracy, Asіa Foundatіon, Еast West Center, Eіsenhover Exchange Fellowshіp
Program).
Таким чином, завдання
підвищення конкурентоспроможності українського суспільства в контексті
гармонійного та вигідного співіснування з іншими країнами вимагає системного
поліпшення стану соціально-політичної довіри з урахуванням особливостей
місцевих психокультур для подолання наслідків численних минулих історичних
криз. Але сам процес становлення довіри нагадує концентричні кола: спочатку
необхідно розвинути довіру до себе, потім – до найближчого оточення (родина,
друзі, колеги по роботі), згодом – переключитися на локальні місцеві
організації, і досягнути кульмінації, проявляючи довіру до власної країни. Це
сценарій для індивіда, особистості. Та коли ми говоримо про Україну, то зміни
стосуються як етапів еволюції довіри, так і її об’єктів. Спочатку – довіра
держави до себе, яка має супроводжуватися опорою на вітчизняного виробника, валюту,
інтелектуальну еліту, словом, внутрішні ресурси. Потім – відновлення довіри
сусідських держав і країн СНД у форматі реально та ефективно діючих асоціацій.
І вже після успішного подолання регіонального рівня можемо говорити про
ренесанс довіри міжнародної спільноти до України. Але, як не поглянь,
початковою точкою руху всеодно залишається довіра країни до власного «Я».
Список використаних джерел:
1. Зонова Т. Публичная дипломатия
и её акторы // Т. Зонова [Електронний ресурс]. –– Режим доступу: http://www.diplomatica.ru/?pl=page&id=203&lng=ru
2. Фукуяма Ф. Доверие: путь к
добродетели и социальное процветание / Френсис Фукуяма. – М.: Прогресс, 2004. –
705с.
3. Castells M. The New Public
Sphere: Global Civil Society, Communication Networks, and Global Governance /
Manuel Castells // The ANNALS of the American Academy of Political and Social
Science. – 2008. – № 616 – P. 79-92.
4. Democracy and trust/Ed. by
M. Warren, Cambridge, Univ. Press, 1999. – 360 p.
5. Edelman Trust Barometer:
[global results]. – January 2012-2013. – [Electronic resource]. - Mode of
access: http://edelman.ru/home/trust/.
6. Fennema M., Tillie J. Civic
community, political participation and political trust of ethnic groups. – [Electronic resource]. - Mode of access: www.sfu.ca/~insna/Connections-Web/Volume24-1/5-Fennema-21.4.pdf – pp.
26-41 .
7. Gilboa E. Searching for a
Theory of Public Diplomacy / Ethuan Gilboa // The ANNALS of the American
Academy of Political and Social Science. – 2008. – № 616. - P. 55-77.
8. Hardin R. Trust and society
/ Russell Hardin //Competition and structure. Ed. by G. Galeotti, Cambridge,
Univ. Press, 2000. – P. 17-46
9. Leonard M., Stead C.,
Smewing C. Public Diplomacy. London: The Foreign Policy Centre, 2002. – 304 p.
10. Lowell D. Trust and the
politics of postcommunism / D. Lowell //Communist and Post-Communist Studies. –
1999. – No.34. – P.27-38
11. Zaharna R.S. From
Propaganda to Public Diplomacy in the Information Age / R.S. Zaharna // War,
Media, and Propaganda: A Global Perspective / Yahya R. Kamalipour and Nancy
Snow. Lanham, MD: Rowman and Littlefield, 2004. – 360 p.
Немає коментарів:
Дописати коментар