Тематичний
напрям 5.
Фіскальна політика
ВДОСКОНАЛЕННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ФІСКАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
Хлань Ярослав Віталійович
студент спеціальності «Фінанси і кредит»
ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»
Не дивлячись на те, що Україна
– унітарна держава, основним суб’єктом адміністративно-територіального устрою є
регіон. В нашій країні спостерігається тенденція до загострення проблем,
насамперед у сфері регіональних (місцевих) фінансів. Можна виділити головні:
мізерна фіскальна роль місцевих податків і зборів, істотна залежність дохідної
бази місцевих бюджетів від міжбюджетних трансфертів та перерозподілу
загальнодержавних джерел бюджетних доходів, нерозвиненість практики
муніципальних запозичень. Все це дає підстави для негайного реформування
фіскальної політики регіонів.
Під регіональною фіскальною
політикою слід розуміти сукупність цілеспрямованих дій уряду та місцевих
органів влади, які мають бюджетні повноваження відповідно до бюджетного устрою
країни, спрямованих на регулювання соціально-економічних показників територій,
їх інвестиційно-інноваційний розвиток та забезпечення економічної безпеки.[6]
Регіональна фіскальна політика
повинна розглядатись у комплексі: поєднання державної фіскальної політики щодо
регіонів та безпосередньо фіскальної політики органів місцевого самоврядування.
Законом України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» в якості
принципу, на якому повинна ґрунтуватися внутрішня політики України, визначено
забезпечення балансу загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів.[4]
Головними структурними
одиницями регіональної фіскальної політики виступають об’єкти і суб’єкти впливу
на інструменти. Основним суб’єктом є уряд, який формує цілісну стратегію
фіскальної політики. Безпосередньо реалізовують таку стратегію органи місцевого
самоврядування та місцеві державні адміністрації. Маючи бюджетні повноваження,
місцеві органи влади, використовуючи основні інструменти фіскальної політики
(податки, видатки, трансферти) впливають на соціально-економічний розвиток
регіону за окремими об’єктами чи їх сукупністю.
Особливе місце в
інструментарії регіональної політики посідають індикативні інструменти,
головним серед яких є місцеві податки та
збори.
У структурі
фінансово-економічного потенціалу органів місцевого самоврядування провідне
місце займає бюджет, як основна компонента місцевого самоврядування. Місцевий
бюджет — це план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для
забезпечення функцій та повноважень місцевого самоврядування. Як і будь-який
бюджет, місцевий складається з двох частин: дохідної та видаткової. Загальний
структурний обсяг доходів бюджетів органів місцевого самоврядування можна
визначити за кількома ознаками:
-за характером мобілізації: власні, закріплені та
трансферти;
-за методам й формами мобілізації: податкові та
неподаткові доходи, доходи від операцій з капіталом і трансферти.[1]
Доходами,
що враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, вважаються ті
доходи, які закріплені державою за місцевим бюджетом для забезпечення
фінансування видатків, що обраховуються за фінансовими нормативами бюджетної
забезпеченості. Якщо сума вказаних доходів менша за суму видатків, переданих
державою і обрахованих за формулою розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів,
що надаються з державного місцевим бюджетам, то на різницю даному місцевому
бюджету надаються трансферти (у вигляді дотації вирівнювання). У випадку, якщо
сума вказаних доходів більша за суму видатків, переданих державою, місцевий
бюджет передає надлишок коштів до державного бюджету. До закріплених доходів
належать: податок на доходи фізичних осіб,державне мито, , та ін. [3]
Доходами,
що не враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, вважаються
ті доходи, що повністю залишаються в розпорядженні відповідного бюджету та не
враховуються у розрахунках обсягів дотації вирівнювання або обсягів вилучення.
Ці доходи призначено для забезпечення видатків, які, згідно з чинним
законодавством, повністю передані на розгляд місцевим органам влади. До них
відносять: місцеві податки та збори, що встановлюються і є обов’язковими до
сплати, неподаткові доходи (наприклад, , плата за землю, плата за користування
надрами для видобування корисних копалин місцевого значення; плата за
розміщення тимчасово вільних коштів місцевих бюджетів, штрафні санкції та
ін.)[3]. Аналізуючи динаміку змін у структурі власних доходів можна
стверджувати, що місцеві
податки та збори мають незначну питому вагу в загальній сумі власних доходів,
хоча вони повинні бути основою власної фінансової бази місцевого самоврядування.
Головними шляхами вирішення цієї проблеми можна назвати такі: посилення
фіскального значення й регулятивної ролі місцевих податків та зборів;
активізація взаємодії органів місцевого самоврядування з податковими та іншими
фінансовими органами щодо розширення бази оподаткування.
Постійні зміни у складі
доходів місцевих бюджетів та коректування механізму бюджетного регулювання
створили значні складнощі для здійснення органами місцевого самоврядування
ефективної фінансової політики. Можна стверджувати, що місцеві самоврядні
органи не володіють достатніми обсягами фінансових ресурсів, що не дозволяє
здійснювати ефективне управління регіональним господарством.
Підвищення ефективності
процесу формування видаткової частини місцевих бюджетів та децентралізація управління
бюджетними коштами визначені як один із способів перетворення місцевих бюджетів
на ефективний інструмент соціально-економічного розвитку
адміністративно-територіальних одиниць. Бюджетна децентралізація передбачає, з
одного боку, визначення раціональних обсягів і структури бюджетних повноважень,
з іншого – повне їх забезпечення ресурсною базою. [2]
Однак існує об’єктивна
неспроможність значної кількості територіальних громад місцевого самоврядування
надавати якісні гарантовані державою суспільні послуги навіть із врахуванням
дотаційного вирівнювання їх бюджетів. Сьогодні відсутність у багатьох
(переважно малих) територіальних громад достатньої кількості кваліфікованої
робочої сили, належної інфраструктури, та недостатня якість суспільних послуг
призводять до відсутності економічного розвитку таких громад, що, у свою чергу,
призводить до низького рівня надходження власних та закріплених доходів, а
відсутність достатнього обсягу доходів призводить до погіршення стану
інфраструктури і якості суспільних послуг.
Таким чином, у вказаних
громадах формується своєрідне «замкнене коло бідності», розірвання якого
можливе або шляхом проведення в Україні адміністративної реформи та укрупнення
первинних громад, що також відповідає об’єктивним демографічним та міграційним
процесам в країні, або шляхом спрямування значних додаткових фінансових
ресурсів з державного бюджету на реалізацію інфраструктурних проектів в таких
громадах. Однак, якщо брати до уваги досвід країн Центральної та Східної
Європи, то дрібні поселення здатні здійснювати лише дуже обмежене коло функцій,
не дивлячись на офіційно декларовану рівність всіх органів місцевого
самоврядування незалежно від їх розмірів. Тобто найбільш ефективним рішенням,
не дивлячись на високу політичну ціну, видається послідовне проведення вказаної
адміністративно-територіальної реформи, з подальшим формуванням за рахунок
інвестиційних трансфертів з державного бюджету «точок економічного зростання»
на базі центрів укрупнених громад.
Список використаних джерел:
1.
Бадида
М. П. Податкова база місцевого самоврядування : монографія /
М. П. Бадида. – Ужгород, 2010. – 408 с.
2.
Буряченко
А. Є. Фінансовий потенціал регіонального розвитку : монографія /
А. Є. Буряченко. – К.: КНЕУ, 2013. – 342 с.
3.
Бюджетний
кодекс України. – Електронний ресурс – [Режим доступу] :
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2456-17
4.
Про засади внутрішньої і зовнішньої політики: Закон
України від 01.07.2010 № 2411-VI. –
Електронний ресурс. – [Режим доступу] :
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2411-17
5.
Податковий
кодекс України. – Електронний ресурс. – [Режим доступу] :
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2755-17
6.
Регіональна
фіскальна політика: теоретичні засади та практичні домінанти реалізації в
Україні : моногр. / за ред. д.е.н., проф. А.І.Крисоватого. – Тернопіль : ТНЕУ,
2012. – 402 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар