Тематичний напрям 9.

Тематичний напрям 9.

Реалізація соціальної політики в контексті світового та вітчизняного досвіду

УДК 331.21

щодо Соціальної політики у бюджетній сфері

Монастирська Галина Віленівна,

старший науковий співробітник

ДУ „Інститут економіки та прогнозування НАН України”

Анотація. У статті проаналізовано ситуацію з організацією й оплатою праці працівників бюджетної сфери економіки України, досліджено  проблеми, накопичені тут за роки ринкових реформ і розглянуті шляхи їх вирішення. Акцент зроблений на  інституційних засадах реформування оплати праці.

Аннотация.В статье проанализирована ситуация с организацией и оплатой труда работников бюджетной сферы экономики Украины, исследованы  проблемы, накопленные здесь за годы рыночных реформ и рассмотрены пути их решения. Акцент сделан на институциональных основах реформирования оплаты труда.

Annotation. The paper analyzes the situation with the organization and remuneration of employees of public sector economy of Ukraine and examines problems accumulated here over the years of market reforms and discussed ways to resolve them. Emphasis on the institutional framework for the reform of remuneration.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Нещодавні події знов довели, що у центрі і соціальної. І економічної  політики має бути людина: вона є актором теперішніх зрушень і буде головною при проведенні майбутніх змін. Тому у ході проголошених реформ важливо не втратити її довіру і зберегти мотивацію до відповідних перетворень у нашій країні, до плідної праці.

Соціальна політика має передбачати, що не можна протягом тривалого часу заморожувати доходи, у першу чергу заробітні плати, які і так в Україні знаходяться на низькому рівні. Суттєве скорочення заробітних плат вже негативно позначилося на споживчому попиті і може призвести до зниження темпів росту в цілому ряді галузей. До того ж жорстка політика затягування пасків, проголошена на невизначений термін, неодмінно поставить під сумнів відповідність політики нового уряду ідеям Майдану. Отже, це має бути короткостроковий період, під час якого мають бути розроблені і узгоджені реформи у соціальній політиці, в організації і оплаті праці, спрямовані передусім на забезпечення соціальної справедливості, на встановлення зв’язку заробітків і  результатів праці з врахуванням регіональних умов і потреб. 

Реформування соціальної політики має відбутися передусім  у бюджетній сфері  економіки, де держава має найбільше важелів впливу і найменше адаптованому до умов нової економіки. Процеси ринкових перетворень, формування ринкових інститутів за своєю сутністю не можуть відбуватися поза змінами ролі і функцій державного сектора економіки. Однак з радянських часів до сьогоднішнього дня бюджетна сфера української економіки практично не зазнала трансформації. За роки економічних реформ істотно загострилася ситуація, пов'язана з оплатою праці працівників бюджетної сфери. Суттєві ризики для цієї сфери пов'язані з нереформованістю і з невизначеністю перспектив її подальшого розвитку. Тому саме соціальна політика у цьому сегменті економіки потребує досліджень з позиції розробки ефективних рішень щодо її оптимізації, а питання оплати праці бюджетників  повинні бути ключовими у соціальній політиці держави.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання цієї проблеми. Основи сучасної теорії суспільного сектору економіки (основною складовою якого у постсоціалістичних країнах є бюджетна сфера) були розроблені на рубежі XIX-XX ст. у працях Р. Коуза, Г. Ліндаля, Г. Мюрдаля, В. Парето, А. Пігу. Вагомий внесок у розвиток теорії суспільного сектора економіки внесли провідні закордонні вчені XX ст. Е. Аткінсон, Р. Масгрейв, Дж. Стігліц, К. Ерроу. Проблеми суспільного сектору економіки розглядаються також у працях наших пострадянських учених В. Гейця,  М. Галабурди, Р. Капелюшнікова, І. Малого , Р. Нуреєва, В. Полтеровича, Л. Якобсона.

Тобто узагальнену характеристику економіки бюджетної сфери ми маємо. І вона свідчить, що зміни, внесені комплексним впливом зовнішніх і внутрішніх факторів, вимагають пошуку адекватних форм і інструментів господарювання у цій сфері, у тому числі, щодо трудової діяльності. Проте проблемам  оплати праці в бюджетній сфері присвячені роботи російських економістів А. Аганбегяна, Ю. Анан’євої, В. Бобкова, Г. Волгіна, Ю. Кокіна, Р.Яковлєва й інших, а українські дослідники у різному ступені розкривають ці проблеми здебільшого щодо окремих галузях бюджетної сфери або для окремих категорій її працівників. Неоднорідність суджень з даної проблематики українських економістів і відсутність обґрунтованих позицій з реформування бюджетної сфери в умовах ринкової економіки зумовлюють додаткових досліджень цих питань. Зокрема, потребують вирішення численні неврегульовані питання оплати праці українських бюджетників: сьогодні, окрім закликів щодо підвищення їх заробітних плат (дійсно справедливих), немає ані комплексного аналізу катастрофічної ситуації з оплатою їхньої праці, ані методологічних обґрунтувань, ані методичних розробок і нормативних матеріалів щодо системного вирішення цієї ситуації. Отже, існує об'єктивна необхідність удосконалення системи оплати праці в бюджетній сфері на даному етапі економічного розвитку нашої країни.

Цілі статті (постановка завдання).  Головною метою роботи є дослідження ситуації й основних проблем в оплаті праці працівників бюджетної сфери, а також розробка реальних шляхів її оптимізації.

Виклад основного матеріалу дослідження. В даний час в Україні нараховується більше 3,5 млн. бюджетників, що становить приблизно третину (33,8 відсотки) усіх штатних працівників, зайнятих в економіці, Це персонал, зайнятий виробництвом найважливіших суспільних благ у таких видах діяльності, як освіта, охорона здоров'я, наука, культура, державне управління.

„Бюджетником” (розм.) є найманий робітник будь-якої бюджетної установи, практично мається на увазі особа, що одержує заробітну плату з державного бюджету. На жаль, це слово асоціюється передусім з низькою заробітною платою, звучачи як вирок у сьогоднішній Україні, адже більшість працюючих українських бідних - саме бюджетники.

У постіндустріальних економіках передусім галузі, що представляють «громадський сектор» (аналог нашої бюджетної сфери) стають стратегічним пріоритетом сучасної розвиненої економіки тому, що в останні роки саме вони забезпечують інноваційний розвиток, перетворюючи сучасне виробництво у конгломерат креативних індустрій. Український парадокс полягає в тім, що ці галузі у нас не мають такої ж  підтримки, хоча говорять про їх пріоритетність багато на усіх рівнях українського суспільства. Не можна сказати, що держава  справляється з організацією бюджетної сфери задовільно. Здається, що головне її бажання попросту мінімізувати видатки на цю сферу, уникнувши при цьому негативних наслідків.

Обмеження в оплаті праці працівників бюджетних галузей невиправдано не тільки з погляду соціальних пріоритетів, але й не має під собою об'єктивної основи, оскільки рівень кваліфікації бюджетників перевершує у цілому рівень кваліфікації працівників інших сфер економіки. Хоча мобільність працюючих у цьому секторі економіки і є невисокою, за останні роки було втрачено чимало кваліфікованих фахівців (найбільше бюджетників зайнято в освіті, охороні здоров’я, науці, і саме з цих галузей спостерігався їх відтік).

Заходи щодо регулювання оплати праці у бюджетній сфері можна охарактеризувати як достатньо суперечливі. З одного боку, ця проблема досить часто обговорюється на різних рівнях управління і навіть приймаються відповідні рішення. З іншого – ці рішення практично не покращують життя українським бюджетникам. До того ж зростання навантажень на лікарів, вчителів та багатьох інших представників бюджетної сфери, невирішення їх численних побутових (передусім житлових) проблем, незадовільні умови праці (застаріле обладнання, обмеженість доступу до інформації  і . ін.) зумовлює додаткову напругу у цій сфері.

Через те, що працівникам бюджетної сфери недоплачують (у порівнянні з тим, скільки отримають їх колеги з корпоративного сектору), вони або воліють знайти кращі умови у інших секторах економіки, або, будучи  менш вмотивованими, працюють з меншою ефективністю. Гострота невирішених проблем, що нагромадилися в бюджетній сфері, зокрема, щодо оплати праці такої масової соціальної групи, як бюджетники, зумовлює цілу низку негативних явищ:

·  низький економічний рівень переважної більшості бюджетних галузей зумовлює низький загальний статус бюджетників: цей статус можна визначити як представника найбільш обділеної, але разом з тим передової частини працюючого населення;

·  незадовільне стимулювання працівників-бюджетників є, за численними дослідженнями соціологів, головною причиною їхньої невисокої трудової мотивації і, відповідно, незадовільної якості послуг, які вони надають;

·  зарплата бюджетників не пов'язана з ефективністю їх роботи, що також позначається на результатах їхньої праці. Низька якість послуг у медицині, соцзабезпеченні, освіті і т. ін. , на що масово нарікають пересічні українці, – передусім наслідок неефективної організації й оплати праці у цих галузях;

·  внаслідок незадовільних заробітків і відсутності кар’єрних перспектив не варто чекати на приплив молодих, особливо перспективних, фахівців до основних галузей бюджетної сфери, де вони конче потрібні сьогодні;

·  ті ж причини зумовлюють  тенденцію негативного добору кадрів, тобто припливу у бюджетні установи працівників з гіршими кваліфікаційними характеристиками;

·  бюджетники частіше вдаються до вторинної зайнятості: низька заробітна плата по основному місцю роботи змушує шукати додаткові доходи. Додаткова робота, звісно, не сприяє якісній роботі на основному місці працевлаштування;

·  спостерігається перманентний відплив (зовнішня і внутрішня міграція) працівників бюджетної сфери (особливо кваліфікованих професіоналів з науки, охорони здоров’я і т.д.) на роботу за кордон (часто – без повернення на батьківщину) і у комерційні структури (також безповоротно), який знекровлює її кадровий потенціал;

·  корпоративний сектор при встановленні заробітних плат співробітникам, певна річ, орієнтується на зарплати в аналогічних видах виробництва і послуг бюджетної сфери.  Тому роботодавці корпоративного сектору логічно стверджують: якщо держава своїх працівників цінує так низько, й ми можемо платити зайнятим у нашому секторі невисоку зарплату.

На рисунку 1, де відображена динаміка заробітної плати основних галузей бюджетної сфери, показано, що бюджетники залишаються однією з найбідніших верств населення. У 2012 році середня заробітна плата штатних працівників усіх бюджетників України становила 84 % середньої заробітної плати штатних працівників в Україні. Просте порівняння середніх заробітних плат показує, що вчителі і лікарі одержують заробітну плату на 30–40% менше за середню по економіці в цілому, володіючи при цьому високим рівнем людського капіталу.

Рис. 1. Динаміка заробітних плат у бюджетній сфері української економіки

Проведений аналіз свідчить, що в Україні протягом останнього десятиліття спостерігається значний і стійкий у часі негативний розрив у рівні заробітних плат бюджетників й працівників інших секторів економіки. Відносна недоплата працівникам бюджетного сектора становив залежно від періоду у середньому 20-30%.

До цього слід додати відсутність у більшості бюджетних установ так званого соціального (мотиваційного) пакету, навіть його окремих складових (оплата відпочинку співробітників, забезпечення їх житлом, навчання персоналу тощо). Більшість бонусів, пільг та інших видів соціальних благ цього пакету, що роблять умови праці більш комфортними і привабливими, є перевагою організацій корпоративного сектору.

Дискомфорт умов праці створюється й  наявним у більшості бюджетних установ застарілим обладнанням й  недостачею інших складових плідної праці.

Проте, незважаючи на такі умови праці, кількість працівників суттєво не зменшується у багатьох галузях бюджетної сфери, про свідчать наші розрахунки її динаміки. Причини стабільної зайнятості у бюджетній сфері (щоправда, досить відносної і далеко не у всіх галузях), як ми вважаємо,  полягають у певній мотивації її працівників. Саме через відносну стабільність зайнятості у цій сфері  (частка тих, хто воліє мати нехай невеликий, але твердий заробіток і впевненість у завтрашньому дні, складає, наприклад, за даними російської соціологічної служби „ВЦИОМ”, 44%) і можливість послідовного виконання соціальних зобов’язань (завдяки більш жорсткому дотриманню трудового законодавства щодо оплати чергових відпусток,  лікарняних тощо). У той же час працівникам корпоративного сектора це зовсім не гарантовано. І це далеко не повний перелік потенціальних негрошових вигод. Можна говорити про те, що бюджетники мають більш сприятливі умови доступу до негрошових благ, пов'язаних з робочим місцем, у порівнянні з працівниками небюджетної сфери, що є своєрідним механізмом компенсації розриву у грошовій оплаті праці і матеріальних благах, існуючого в Україні не на користь бюджетників. Проте й цей механізм починає відтепер давати численні „збої” у несприятливих умовах триваючої кризи.

Водночас, хоча мобільність працюючих у бюджетній сфері і є невисокою (ця сфера відрізняється більш низькою мобільністю), за останні роки було втрачено чимало кваліфікованих фахівців (більшість працівників бюджетної сфери зайнято в освіті, охороні здоров’я, науці, і саме з цих галузей спостерігався їх відтік). До того ж досвід свідчить про даремність спроб повернути спеціалістів, які емігрували і успішно працюють за кордоном.

У більшості розвинених країн і країн, що розвиваються, суспільний сектор (у спрощеному розумінні - аналог нашої бюджетної сфери) є відносно кращим місцем для працевлаштування, і працевлаштуватися у ньому непросто. Справа у тому, що суспільний сектор  має у цих країнах більшу політичну значимість, і відповідно – більше можливостей для впливу на суспільство і уряд. Це пояснюється  і тим, що працівники суспільного сектору є більш кваліфікованими, чим у середньому працівники приватного сектора, а також більшою силою у переговорах профспілок працівників громадського сектору: для цього сектора здавна характерні сильні профспілки, які відстоюють інтереси його працівників. Тому більшості країн зарубіжжя притаманне перевищення зарплат бюджетників щодо зарплат аналогічних працівників приватного сектора, і це впливає на зайнятість їх економік у цілому.  Про це свідчать статистичні дані: заробітки працівників суспільного сектору країн Західної Європи і США вище.  Так, у Великобританії працівники цього сектору  заробляють за тиждень у середньому на £ 86  (або на £ 4,500 за рік) більше, чим працівники у приватному секторі (втім, ситуація залежить від регіону країни), при цьому розбіжність у середній заробітній платі між ними навіть зростає [1].

Краща ситуація спостерігається не тільки у країнах з розвиненою економікою, а також у багатьох країнах з перехідною економікою: у КНР заробітна плата в освіті, культурі, мистецтві майже дорівнює середній по економіці, у Чехії у зайнятих в охороні здоров’я, освіти – 95%, Латвії -76–78%, Словенії – 111–115%; Мексиці – 140–155.

В Україні організація соціальної частини бюджетної сфери є родом з соціалістичних часів, така існує тільки на пострадянському просторі. Подібних установ (як заснованих на невласному майні) у розвинутих країнах немає. У цих країнах організації аналогічного профілю, у тому числі створювані державою, мають форму корпорацій і засновані на власному майні, а їхнє фінансування за рахунок державних коштів не означає їхню майнову приналежність державі і оформлене договірними зобов'язаннями.

Науковці, що досліджують ситуацію у бюджетній  сфері на пострадянському просторі, дійшли висновку, що головною причиною розриву в заробітках зайнятих у цій сфері та в інших секторах економіки є саме інституціональні механізми формування оплати праці.

Заходи щодо регулювання оплати праці у бюджетній сфері можна охарактеризувати як достатньо суперечливі. З одного боку, ця проблема досить часто обговорюється на різних рівнях управління і навіть приймаються відповідні рішення. З іншого – ці рішення практично не покращують життя українським бюджетникам. Здебільшого відбувається безсистемне коригування заробітної плати для окремих представників бюджетної сфери, що тільки деформує систему оплати праці в бюджетній сфері. Це постійне втручання в механізми реалізації ЄТС, зокрема, застосування понижуючих коефіцієнтів, суб’єктивне встановлення тарифних коефіцієнтів окремим категоріям працівників, зміна в бік погіршення міжпосадових співвідношень, ситуативна зміна підходів щодо встановлення розміру посадового окладу за першим тарифним розрядом тощо. Часткові зміни, внесені Урядом до ЄТС, призвели до порушення міжпосадових (міжкваліфікаційних) і міжгалузевих співвідношень в оплаті праці та виникнення диспропорцій у рівнях оплати праці працівників однакової кваліфікації, що фактично є початком руйнування основ запровадженої в бюджетній сфері тарифної системи оплати праці.

У державному бюджеті 2014 року секвестру зазнали передусім галузі бюджетної сфери, крім того, було зафіксовано на рівні січня 2014 року розмір посадового окладу (тарифної ставки) 1 тарифного розряду  Єдиної тарифної сітки, на якому ґрунтується вся заробітна плата працівників бюджетних установ. І зовсім незрозумілим було припинення постановою Кабінету міністрів України від 1 березня 2014 р. № 65 (п. 12) встановлення доплат за виконання обов’язків тимчасово відсутніх працівників. Тобто пропонується працівникам, які виконують додаткову роботу, її не оплачувати. Для певних категорій бюджетників таке обмеження не стане катастрофою, бо рамки їх діяльності строго не обмежені і вони давно  працюють не тільки „за зарплату”. Але обов’язки  інших представників бюджетної сфери встановлені посадовими інструкціями і мало хто захоче якісно працювати понад встановлену „норму”, що матиме досить негативні наслідки. Особливо це стосується  певних галузей бюджетної сфери, де сьогодні не вистачає персоналу, передусім охорони здоров’я й освіти, де значна частка працівників задіяна на так звані „півтори ставки”.

До того ж теперішнє зростання навантажень на лікарів, вчителів та багатьох інших представників бюджетної сфери, невирішення їх численних побутових (передусім житлових) проблем, незадовільні умови праці (застаріле обладнання, обмеженість доступу до інформації  і . ін.) зумовлює додаткову напругу у цій сфері.

Усвідомлюючи  глибину фінансової і економічної кризи в Україні і водночас необхідності реформування системи організації й оплати праці, у бюджетній сфері належить вдатися до конкретних  заходів, у тому числі непопулярних, відповідним чином їх обґрунтувавши. Серед таких заходів можна запропонувати наступні, конкретні дії:

Ø за умови обмеженості фінансовий ресурсів в Україні слід обрати певні пріоритети при реформуванні сфери оплати праці в бюджетній сфері найближчим часом і можливо, Міністерству соціальної політики повернутися до концепції удосконалення оплати праці працівників бюджетної сфери, ухваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 19.01.2011 № 29-р.: практично жодне завдання, передбачене нею, досі не реалізується;

Ø доцільно по-новому подивитися на саму ідею Єдиної тарифної сітки (через яку необґрунтована диференціація заробітної плати за професійно-кваліфікаційними групами працівників має місце у більшості галузей бюджетної сфери). Імовірно, слід вже тепер передбачити перехід на нові умови оплати праці у бюджетній сфері, розробивши (на основі існуючих різних підходів і методик винагороди працівників бюджетних організацій)  рекомендації щодо ключових принципів формування заробітних плат, які б передбачали алгоритм побудови базової і змінної їх складових;

Ø розробити нову систему організації й оплати праці у бюджетній сфері, що забезпечила б відповідність оплати праці  характеру, специфіці і конкретним умовам  галузей бюджетної сфери. Для цього передусім необхідно сформувати критерії, правила і відмінності того, як формується зарплата в секторах цієї сфери;

Ø забезпечити зв’язок заробітної плати працівників з результатами їхньої праці, впровадивши систему її оцінки;

Ø послідовно та поетапно підвищувати рівень оплати праці у бюджетній сфері, включаючи державних службовців та військовослужбовців. Для цього передусім слід забезпечити наближення посадового окладу працівника 1-го тарифного розряду ЄТС до розміру мінімальної заробітної плати. На жаль, про суттєве й швидке підвищення не йдеться: розраховувати слід принаймні на середньостроковий період;

Ø переглянути, впорядкувавши систему стимулюючих надбавок і компенсаційних доплат, необґрунтовано призначених працівникам окремих галузей бюджетної сфери шляхом часткового включення їх до основної частини зарплат;

Ø провести аудит мережі бюджетних установ, передусім щодо їх кадрового складу, та обґрунтовано оптимізувати чисельність їх працівників, яка в останні роки в окремих галузях бюджетної сфери істотно зросла;

Підтримуючи п. 26 Постанови № 65 щодо припинення ініціювання питань про надання закладам (установам) статусу національного, академічного, дослідницького, вважаємо за доцільне не просто «закрити» список установ й організацій, що мають статус національних, академічних і т. і., а провести його перегляд щодо доцільності надання зазначеного статусу численним установам і організаціям, які не маючи відповідних заслуг і інтелектуального  потенціалу, необґрунтовано домоглися такого статусу (і відповідного рівня забезпечення своїх працівників) шляхом лобіювання власних інтересів через певних посадових осіб.   Йдеться не тільки про економію фінансів, а й про організацію оплати праці у бюджетній сфері. Рахункова палата України вже не раз звертала увагу влади на невнормовану ситуацію з відповідними розрахунками. Цитуємо з чергової відозви за 2008 рік:  «За результатами аналізу встановлено, що на сьогодні відсутня будь-яка система при визначенні умов оплати праці працівників бюджетних закладів (установ), яким Указами Президента України надано статус національних, що не забезпечує досягнення мети запровадження ЄТС в частині встановлення оптимальних міжпосадових та міжгалузевих співвідношень в оплаті праці» [4].

Висновки. Соціальна політика, у тому числі у бюджетній сфері, має бути прозорою, чітко окресленою і виваженою. Водночас вона має бути компромісною: компроміс має бути досягнутий між державою і суспільством щодо тимчасових обмежень основних складових соціальної політики і заморожування доходів громадян. Необхідні компромісні рішення і у соціальному діалозі, справжньому, а не декларованому, щодо умов гідної праці, передусім, у бюджетній сфері, де накопичилися невідкладні проблеми в організації й оплаті праці.

Система організації й оплати праці у бюджетній сфері була сформована у старих, ще радянських умовах і дотепер функціонує у відриві від сучасних підходів до управління у державному секторі, не відповідаючи  новим умовам господарювання і принципам розвитку ринкової економіки. Держава просто утримує бюджетні установи, незалежно від результатів їх діяльності, тобто обсягу і якості освітніх, культурних та інших послуг, що вони надають.  У таких умовах у працівників практично відсутні стимули до ефективної праці. 

Недоцільно сьогодні просто вести мову про суттєве підвищення зарплат працівникам бюджетної сфери. Мова має йти про системну реформу  бюджетної сфери у межах нової соціально-орієнтованої політики, з аудитом і оптимізацією усієї мережі бюджетних установ на всіх рівнях управління, надання їм широких прав щодо заробляння додаткових коштів і користування ними, реформування системи організації й оплати праці шляхом формування умов і стимулів для якісної, плідної праці.

Очевидно: політика держави щодо оплати праці працівників бюджетній сфері є рестрикційною, обмежувальною, такою, що підриває основи відтворення робочої сили, тим більше висококваліфікованої, що характерна для більшості бюджетних установ.

Проте очевидним є й те, що у короткостроковій перспективі через кризовий стан економіки держава не в змозі повсюдно ввести необхідні умови оплати праці працівникам бюджетної сфери на належному рівні і забезпечити їм гідну працю. Але на шляху до цього необхідно робити конкретні кроки, врахувавши усі негативні обставини (демографічні, економічні та соціальні) та спрогнозувавши  їх можливі наслідки.

Список використаних джерел:

1.    Бондаренко Н. В. Концепція розвитку державного сектору економіки [Текст] / Н. В. Бондаренко // Держава та регіони. Серія: Економіка та підприємництво. - 2010. - № 1.

2.    Офіційний сайт Державного комітету України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/

3.    Про економію державних коштів та недопущення втрат бюджету:  Постанова Кабінету міністрів України від 1 березня 2014 р. № 65 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/65-2014-%D0%BF

4.    Про результати аналізу упорядкування умов оплати праці працівників бюджетної сфери на основі Єдиної тарифної сітки [бюлетень]. — К. : Рахункова палата України, 2010. — 29 с.

5.    Яковлев Р.А. Оплата труда в организации: монография / Р.А.Яковлев. - М.: МЦФЭР, 2005. - 525 с.

6.    Public sector workers earn £86 more a week than private sector [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.telegraph.co.uk/news/uknews/9697750/Public-sector-workers-earn-86-more-a-week-than-private-sector.html

7.    Report on the American Workforce. US Dept. of Labor, Wash., 2001.   [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bls.gov/opub/rtaw/rtawhome.htm